В’язкісно-температурні властивості олив та мастила

 характеризуються температурним коефіцієнтом в’язкості, температурою застигання та в’язкісно  – температурним показником оливи. В’язкість оливи, як і в’язкість палива, найчастіше визначають і нормують в одиницях кінематичної в’язкості. З в’язкістю оливи дуже пов’язані її низькотемпературні властивості. У нафтових оливах, як і в дизельному паливі, є найбільша кількість високо плавких твердих вуглеводнів – парафіну та церезину, які при мінусових температурах починають виділятись у вигляді кристалів, що мають вигляд голок або пластин. Кристали переплітаються між собою й утворюють своєрідний каркас, заповнений рідкою оливою. При цьому її в’язкість різко зростає, олива втрачає рухливість і застигає.

Температурний коефіцієнт в’язкості застосовують для оцінювання крутості в’язкісно  – температурної кривої оливи в діапазоні температур 0…100⁰С.

                                   ТКВ₀…₁₀₀= (ν₀-ν₁₀₀) : ν₅₀

   Для літніх олив ТКВ_0…40≤ 35…40; для зимових ТКВ≤22; для все сезонних ТКВ≤25.    В’язкість масла визначається за формулою:  ή =С х τ  (мм²/с)

Де – С – постійна віскозиметру; τ – час витікання масла із віскозиметру, секунди.

В’язкісно – температурний показник оливи визначається за формулою:   ν₅₀/ν₁₀₀

Для літніх олив ν₅₀/ν₁₀₀ ≤6, для зимових ν₅₀/ν₁₀₀ ≤ 4. ν – значення кінематичної в’язкості оливи.

 Індекс в’язкості визначають за формулою:      ІВ=(ν₀-ν_в.о.) : (ν₀ –ν₁₀₀),

 де ν₀ – кінематична в’язкість оливи при температурі 40⁰С з ІВ=0, яка має за температури 100⁰С таку саму кінематичну в’язкість, що й випробувана олива, мм²/с; ν_в.о.- кінематична в’язкість випробуваної оливи при температурі 40⁰С мм²/с; ν₁₀₀- кінематична в’язкість оливи при температурі 40⁰С з ІВ=100, яка має за температурі 100⁰С таку саму кінематичну в’язкість, що й випробувана олива.

    Індекс в’язкості застосовується для оцінювання схильності оливи до зміни її в’язкісних властивостей. 

Для поліпшення низькотемпературних властивостей ДП з палива

·        Видаляють парафін – процес депарафінізації, полягає у виморожуванні з нього парафіну за дуже низьких температур;

·         Застосовують депресорні присадки, які зменшують температуру його застигання на 10-15⁰С, але температура помутніння палива майже не змінюється.

·        Розбавлення палива гасовими (керосиновими) фракціями.

Трансмісійні оливи.

 Трансмісійні оливи використовують для мащення агрегатів силової трансмісії та коробок передач автомобілів і тракторів. А також редукторів машин, що є зубчастими передачами. До нормованих показників трансмісійних олив належать: густина, в’язкість, масова частка механічних домішок та води; випробування на корозію (на мідну пластинку), зольність, кислотність, термоокисна стабільність, схильність до ціноутворення, сумісність з гумотехнічними виробами; вміст водорозчинних кислот і лугів; вміст сірки, коксування. Маркування  ТМ-4-12 оливи означає: Трансмісійна олива; 4-група за експлуатаційними якостями; 12 – клас кінематичної в’язкості, мм²/с.

    Густина трансмісійних олив, як і бензинів, дизельного палива, моторних олив, оцінюється при температурі 20 °С та коливається в незначних межах (0,307...0,350 г/см³), більшість з них мають густину 0,01 г/см³.

Трансмісійні оливи характеризуються кінематичною в'язкістю (при 100 °С, іноді при 50 °С), динамічною в'язкістю (при -15, 20 і 35 °С) та ІВ.  Характерною особливістю роботи зубчастих передач є високоча­стотні циклічні навантаження в зоні їх зачеплення Тому велике значення має маслянистість оливи, тобто її здатність адсорбу­ватись на твердій поверхні з утворенням тонкої міцної плівки — гра­ничного шару. За його наявності вдається не допустити в механізмах, які працюють при високих контактних напруженнях, появи тертя без мастильного матеріалу, замінивши його цим шаром оливи.

Поєднання рідинного і граничного мащення, що утворюються в зонах контакту зубчастих передач, забезпечує роботу агрегатів транс­місії без значного їх зношування з досить високим ККД.

Необхідні мастильні властивості трансмісійних олив досягаються використанням відносно високов'язких фракцій нафти і збережен­ням в оливі природних ПАР. Іноді для їх приготування застосовують відходи селективної очистки оливи, тобто смолисті речовини та сір­чані сполуки. При цьому більшість олив мають протизношувальні, протизадирні, антикорозійні, в'язкісні та інші присадки, які значно знижують швидкість зношування тертьових поверхонь і підвищують термін роботи олив, що компенсує високу вартість присадок.

Оскільки вода виконує функції електроліту, що проводить струм, виникнення електрохімічної корозії практично неминуче. З цією ме­тою в оливи вводять захисні присадки, які називають інгібіторами корозії. Вони витісняють вологу та інші електроліти з поверхні мета­лу і створюють на ній міцну адсорбовану або хімсорбовану плівку. При цьому виключається контакт металу з агресивним середовищем. Від антикорозійних ці присадки різняться їхньою стійкістю до дії не тільки органічних кислот, а й води.

 Захисні властивості олив оцінюють за їхньою здатністю запобігти розвитку електрохімічної корозії деталей трансмісії. Захисних влас­тивостей найчастіше надають робочоконсерваційним оливам, які ви­користовуються при тривалому зберіганні машини (протягом 3...5 і навіть 10 та більше років).